Уявлення про циклічність часу мали всі індоєвропейські народи. Слов’яни ділили рік на чотири частини, але, на думку деяких дослідників, початково був поділ лише на дві частини: літо і зима. Це підтверджується мовними даними: слова *zima, *leto є в усіх слов’янських народів. У західних і південних слов’ян досі існують назви, як болгарське лятното слънце і зимното слънце. Літнє сонце сходить на “летния исток”, зимове – на “зимния исток”.
      А от слово *vesna мають тільки східно-слов’янські мови (українська, російська і білоруська), а також польська. Але в інших слов’ян назви весняного періоду передаються префіксами або складанням основ: проліто, пролет, младолето. Кашубська назва весни podlato, у верхньолужицьких сербів – predlato. Цікаві також чеське і нижньолужицьке jaro, словацьке jar. Цей корінь у нас зберігся в імені Бога Ярила і назві свята на його честь.
      Слово осінь існує в східно-слов’янських народів, а також у поляків – jesen’, словаків – jesen’, кашубів – je sen’. Інші слов’яни утворюють їх шляхом префіксації: чеське – podzim, верхні лужичани – podzyma, словени – podzimen, болгари – подзіма [Толстой Н. И. Времени магический круг // Очерки славянского язычества. – М., 2003. – С. 27–36].
      Збереглася і болгарська легенда: Сонць було багато, але потім лишилось тільки два – літнє і зимове. Мабуть тому в південних слов’ян нема окремих назв для весни і осені. Зимове Сонце “йде нижче до Землі”; літнє Сонце “йде вище від Землі”. Перебування кожного з них на Землі по пів-року.
      Східні слов’яни, в тому числі й українці, вважають, що літнє сонце з’являється на Благовіщення – 25 березня, а зимове – на Здвиження – 14 вересня. У південних слов’ян: болгар, сербів, македонців рік ділиться навпіл по-іншому – з Юрьєва дня (наш Ярило – 23 квітня) до Дмитрієва дня 26 жовтня (наші Діди – остання субота жовтня).
      В Україні з цими святами пов’язані табу (заборони) копати землю, бити її, забивати кілки тощо. На українському Поліссі кажуть:“Не торкать землю: нельзя орать до Благовіщення, кілка не забивать” (с. Старі Яриловичі, Чернігівської обл.). Вважається, що до Благовіщення Земля вагітна. А з цього дня вона прокидається для родів: вилазять змії, гади, все, що під землею, прилітає зозуля. На Воздвиження навпаки – “вся повзуча твар” входить у землю. Тому Благовіщення і Воздвиження вважаються “межовими днями”.

      Істинним або “тропічним” роком вважається проміжок часу, що проходить від одного весняного рівнодення до іншого. Довгота року постійно змінюється. У перших древніх календарях рік тривав 360 діб. Давні єгиптяни і китайці уточнили рік, додавши 5 днів (стало 365 днів), а пізніше ще додали 1/4 доби.
      У наш час величина тропічного року поступово скорочується – за одне століття рік зменшується на 0,54 секунди. Нині довгота року становить 365 днів, 5 годин, 48 хвилин, 46 секунд.

      До цих серйозних міркувань можемо додати й трохи гумору. Відома християнська інтерпретація періоду від Різдва до Водохрещів як “язичницького часу” – так звані “нехрещені дні”. Такі забобони відомі серед народів усієї Європи: французьке – Douze jours, іспанське – Duodenario, німецьке – Unternachte та ін.
      Попи і ксьондзи в церквах і костьолах постійно лякають легковірну паству, мовляв: “у дні, поки маленький Христосик ще не був охрищений, злі духи вилазять на землю і коять великі злочини проти християн”, “виходять чорти, відьми, упирі, біси, караконджули”.
      Язичники з цього можуть лише посміятися, бо кожен рідновір знає, що Христос на восьмий день був не охрищений, а обрізаний, про що красномовно розповідають Євангелії і християнські календарі, де 14 січня позначене назвою “Обрізаніє Господнє”. Охристив його лише через тридцять три роки уже в дорослому віці Іоанн Христитель. Ортодоксальні християни святкують саме цю подію з біографії свого кумира 19 січня (через два тижні після астрономічного свята Води). Вони називають його “Йордань” або “Крєщеніє”, хоча насправді християни здійснюють саме язичницький обряд, аж ніяк не пов’язаний з Христосом – освячують воду, вмиваються чи купаються та ін.
      Одначе, й з цього анекдоту язичники можуть не тільки повеселитися, але й видобути собі неабияке корисне знання: виявляється християни бояться цього періоду тому, що “сила хреста не владна над злими язичниками” (повір’я моравських сербів). Якби бідні християни знали, що “сила хреста” не владна ні над чим, і ні в який час!

      Проте, у сербів, крім християнських забобонів, збереглася і давньослов’янська легенда про справжню язичницьку Богиню. Це Дана – донька Сонця і Землі. Опівночі, коли вона народжується, відкриваються Небеса, стихає Вітер, зупиняються ріки і ручаї, а води в них перетворюються на вино [Петрович. 1948. 245].
      Коли свято цієї Богині? Український дослідник О.Знойко записав на теренах Центральної України, що Дана-Вода завершує Світотворення і з’являється через дванадцять діб після Різдва. За давніх часів Волхви час від часу коригували календар, щоб жити в злагоді з ритмами Всесвіту. Згідно програми відновлення календаря Коло Свароже, Волхви Української Духовної Академії Рідновірів здійснили дослідження астрономічних даних. Відомо, що Земля обертається навколо Сонця, то наближаючись до нього, то віддаляючись. Ми простежили динаміку відстані Землі до Сонця в різні пори року 2004. Тут наведемо лише значущі для цього питання дати – Земля опівночі буде від Сонця на відстані:

      Як видно з таблиці, найближче Земля підходить до Сонця 4 січня 2004 р., після чого починає поступово віддалятися. Саме цей день і припадає через 12 днів після Різдва Божича Коляди (рахуємо від 22 грудня 2003 р.).
      Для прикладу порівняємо цю таблицю з Купальським періодом:

      Отже, після літнього сонцестояння Земля ще продовжує віддалятися від Сонця. Так триватиме аж до початку липня, після чого знову починається виток спіралі її наближення до Сонця. Вже на Свято Перуна Земля перебуватиме на відстані 152 008 473 км від Сонця. Причому щороку ці строки можуть дещо зміщуватися.
      Сучасні астрономічні дані підтверджують давні міфи і легенди. У Рігведі сказано: “З Води утворився Світ завдяки силі часу, бажанню, розуму і теплу”. На священне значення Води звертали увагу численні філософи багатьох народів. Відомий античний автор Фалес Мілетський (VII–VI ст. до. н. ч.) вважав, що “Світ є закономірним процесом зміни станів води – цієї безмежної рухливої одухотвореної субстанції. З води все виникає, складається і до неї повертається”. Не даремно, всі арійські народи шанували культ Водної Богині.
      Отож шануймо Богиню Дану 4 січня: на ніч поставимо глеки з джерельною водою під відкритим Небом, щоб зорі освятили її своїм промінням. Біля річок здійснюємо обряд поєднання Вогню з Водою: зануримо в ополонку палаючу трійцю (трисвічник), як у колядці “Три іскри впало – три морі стало”. Після цього можна умитися крижаною водицею на здоров’я, набрати її в глеки, або й скупатися, як і в давні часи робили загартовані сміливці.
      Вічно крутиться Коло Свароже. Хто знає його закони, той перебуває в ладу зі Всесвітом. Хай бережуть Вас Рідні Боги і Богині в Сварзі єдині!