— Отже, друже Арсенію, який сакральний зміст приховано в назві гурту?

— А невже важко зрозуміти? Ми хочемо наголосити на власній належності до українства. Ми з великою пошаною ставимося до славної історії нашого народу. Коли Великий князь Святослав рівняв із землею хозарський Саркел, то всі славні здобутки свого безстрашного війська присвячував богу перемоги. Кажучи «іду на ви» й здіймаючи меч, він освячував його за допомогою бога війни. І в першому випадку, і в другому йдеться про Перуна. Так було покладено початок цій історії. У Перуна, згідно з руським епосом, був багатий арсенал зброї, зокрема й сокира. Ми — це зміст нашої землі, і ми завжди будемо залишатися вірними їй. Водночас ми готові відстояти наш світогляд.

— До якого музичного стилю належить ваша музика? З чим її можна порівняти?

— Ми живемо, так би мовити, всередині нашого гурту. Змінюються пори року, на наших скронях з’являється перша сивина, та наша музика завжди з нами. Хоча стилістично вона може змінюватися. Перший альбом «98» пов’язаний з важливими для нас самих подіями, у наступному — «99» — відображено наш тогочасний стан. 2003 року світ побачила найскладніша, як на мене, збірка пісень. Наші шанувальники назвали цей альбом найагресивнішим. А стиль цьогорічного альбому «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» не побоюсь охрестити симфонічним металом. Багато балад, з’явився новий переспів Mano-war.

Не беруся пророкувати. Як на мене, то головне, не опускатися нижче здобутого. Патріотична музика має відповідати високим стандартам і вимогам, продиктованим їй самою ідеєю.

Звичайно, все це, так би мовити, у рамках однієї формації. Щоб скласти свою думку про нашу музику, раджу читачам послухати її. Тим більше, що наша музика для українських вух.

— Тобі неодноразово доводилося організовувати альтернативні офіційним концерти. Чи не відчував тиску з боку влади?

— Кожному потрібна причина, аби ступнути крок на сцену. Мудрий скаже: «Я переситився своєю мудрістю, немов бджола, що зібрала занадто багато меду, потребую руки, простягненої до мене». А дурень: «Дайте грошей і слави, гарні машини, багато жінок, які тремтять від однієї згадки про моє ім’я». Запевняю, історія буде безжальною до цих марновірів. Вона розставить всі крапки над «і».

Оскільки ми усвідомлюємо причину нашого буття, то, як і кожна мудра людина, відчуваємо потребу в простягнутих до нас руках, аби донести загалові правду. На жаль, нині вона не в пошані, тож великої сцени нам не пропонують. Для нас альтернативні концерти — не перманентний екстрим, а єдина можливість виразити свої думки та донести їх слухачеві. Зараз у нас прийнято так: хто почувається інакшим й не хоче бути частиною стада, той йде в будинок для боже-вільних, а той, хто наважився стати пастухом, — у в’язницю. Бути постійно в стресовому стані не дуже корисно, але жити за кодексом воїна взагалі не просто, доводиться жертвувати багатьма речами. Та все ж ми маємо найголовніше — свободу. Вона в душі кожного з нас, її за жодні гроші не купиш. «Я люблю всіх тих, хто є важкими краплями, що падають одна за одною з темної хмари, навислої над людиною: блискавка наближається, сповіщають вони й гинуть, як провісники», — так казав Заратустра.

— Отже, ви не належите до улюбленців влади. Спробуєш неупереджено схарактеризувати сучасний стан речей в українській естраді?

— Справді, зарахувати нас до улюбленців влади більше ніж абсурдно. Що ж до нинішньої естради… Віриш, мене менше всього цікавить, що там відбувається. Два місяці тому я відвідав Амстердам. Єдине бажання, яке виникло після цього колись прекра-сного міста, — добряче помитися. Так і з нашою естрадою. Це своєрідна гумова жінка: голова є, руки також, рот, ноги, і все інше... Дехто навіть «кохається» з нею. Але живою від того вона не стане. Ана-логічна ситуація і в естраді. До музики й віршів це має такий стосунок, як щойно згаданий мною шматок силікону до прекрасної статі.

Відверто кажучи, я не хочу витрачати свій час на дослідження псевдотворчості цих убогих і маленьких людей. Прикро, що це ганебне явище ще й наділяють національними рисами, називають його українською естрадою. Жити в Україні й жерти сало — ще не означає бути українцем, нащадком великих князів і славних гетьманів. Хоч би скільки інородець повторював слово «Україна», — українцем він не стане. Цього ніде не купиш, в оренду не візьмеш. Така сувора правда. А ти про якусь естраду…

— Ти прагнеш, аби тебе почули. А якщо влада сама запропонувала б тобі участь у великих концертах, але поставила б певні (можливо, й не принципові) умови? Ви пристали б на таку пропозицію?

— Питання провокативне. Я пояснював, чому вийшов на сцену. Це не підлягає дискусії. Водночас я, звичайно ж, розумію, що всі наші зусилля спрямовано на зміну нинішнього ненормального стану речей (і не лише в естраді), який потребує ширшого висвітлення. Ми маємо розворушити слухачів, «вивернути їх назовні», примусити відірвати дупу від м’яких крісел… Вихід на велику сцену для нас був би великим проривом, однак існує велике АЛЕ. Тебе намагаються поставити в один ряд з персонажами, які є кричущою профанацією. Коли ж прагнеш донести людям справді духовні цінності, які не мають нічого спільного з клоунадою Сердючки і вульгарністю поплавських, — тобі не вірять. Людей і так щокроку обманюють, тому навряд чи щось путнє з тих зусиль вийде. Потрібно шукати якісь інші методи, нові шляхи.

— А чи маєте ви контакти з однодумцями з інших країн?

— Насправді є величезний пласт музичної культури, яку свідомо приховують від загалу. Ти ніде не прочитаєш про це, не побачиш на музичному каналі, не почуєш з жодної радіостанції. Ми неодноразово організовували концерти з нашими закордонними колегами. Люди різного віку й шанувальники багатьох напрямів і стилів виступали на спільних з нами концертах. Поєднувало завжди одне: болісне розуміння суті створеної супроти нашої волі ситуації й гостре бажання її змінити. Англієць розповідає про проблеми в рідному Бірмінгемі, шотландець — зі смутком про колишню велич Глазго, голландець плюється при згадці про Амстердам, а німець тішиться кількістю білих облич, коли йде вулицями Києва, згадуючи Гамбург або Берлін. Гірка правда в тім, що ми вже давно не господарі на рідній землі. Ми не відчуваємо її, заповідану нам нашими предками. Ми чомусь не боремося належним чином за неї. Наші друзі з інших країн, відвідавши Україну, повертаються закоханими в цю землю, намагаються повернутися сюди знову й знову. А ми продаємося за безцінь. Дедалі більше людей у Європі замислюються про ситуацію в своєму домі. Цього року на серпневому фестивалі PRES-Fest у Німеччині виступили групи з п’яти кра-їн, оратори з 12 держав у присутності восьми тисяч людей обговорювали проблеми глобалізації, зникнення корінного населення Європи, засилля нелегальних іммігрантів. Я впевнений, що пройде час і ці зерна дадуть сходи.

— У читачів, здається, складеться враження, що ваша діяльність є однією з форм опору сіоністській глобалізації. Це відповідає дійсності?

— Гадаю, наші пісні — це та зброї, за сприяння якої колись, врешті-решт, буде відсічено голову гідрі на ім’я глобалізація. Настане день, коли наша внутрішня воля вирветься назовні. Ми говоримо «іду на ви» сучасним хозарам. Кров великих князів, що вирує в наших жилах, кличе нас на поєдинок.

Україно, де поділися твої Гонти, Залізняки, Кармалюки, Нечаї? Невже багаторічний геноцид нашого народу призвів до такої деградації? Впевнений, що ні. Певно, потрібен час для тверезого осмислення. Після ейфорії 1991-го і 2004-го люди потроху починають розуміти: те, що вони бачать, не є незалежністю, демократією, волею. Зруйновано стару комуністичну систему, але на цих уламках не відбулося відродження з попелу держави Україна — спадкоємиці Київської Русі. Побудовано нову систему, антиукраїнську. Країна перетворилася на перевалочний пункт для нелегальних іммігрантів, кузню кадрів для європейських і азійських борделів. Ми втратили сім мільйонів людей і продовжуємо вимирати. Нас як неповноцінних не пускають в Європейську спільноту, хоч як туди з принизливим скигленням просимося. Законодавча влада й капітал зосереджені в лабетах інородців. А причина такого стану речей в тім, що ми не відповідаємо своєму архетипу чесного воїна, переможця, безкорисливого борця. Ми взагалі зараз не гравці в цій нав’язаній нам грі. Поглянь, як виглядає сучасний чоловік, воїн, добувач, захисник — скорчена ігрова приставка до комп’ютера в китайському одязі, на корейській машині, що набиває рот усяким лайном у макдональдсі під шансон або ганста-реп. Саме так зараз виглядають нащадки Князя Святослава. То якої ж долі ми ще заслуговуємо, га? Ми не бачимо одне одного. Кожний з нас — це запис у довіднику мобільного телефону. І все. Швидкий сніданок, робота, серіал, сон. Маленькі люди, нездатні на великі вчинки… Закликаю, прислухатися до моїх слів — вставайте з колін!

Розмовляв Олесь Вахній